На переломі ХІХ—ХХ ст. українська земля подарувала світові чимало визначних постатей, які творили новітню українську історію і формували українську духовність. 22 травня виповнюється 130 років від дня народження двох славетних українців – Симона Васильовича Петлюри і Федора Григоровича Кричевського. Ювілей – гарна нагода для роздумів про роль цих особистостей у вітчизняній історії.

Постать Симона Петлюри органічно пов’язана з добою, в якій він жив і діяв. Його ім’я посідає почесне місце в історії національно-визвольної боротьби та Української державності. Його внесок у справу національного та соціального визволення українського народу досить показовий. Життя та діяльність С. Петлюри багато чого може навчити. Тож спробуймо побачити, що в його житті лежало на поверхні, а що було приховане від людського ока і, нарешті, в чому його велич.

Симон Васильович Петлюра (1879—1926) – український політичний і державний діяч, публіцист, організатор Українських Збройних Сил, генеральний секретар військових справ Української Народної Республіки (червень – грудень 1917), Головний Отаман Військ УНР (листопад 1918 – листопад 1921), Голова Директорії УНР (лютий 1919 – листопад 1920), Президент УНР в екзилі (листопад 1920 – травень 1926), найшляхетніший лицар Української національно-демократичної революції 1917—1921 рр.

Народився він 10 (22) травня 1879 р. у передмісті Полтави в родині полтавських міщан козацького походження. Початкову освіту Симон одержав у церковно-приходській школі рідного передмістя. Згодом навчався у Полтавській бурсі, а від 1895 р. – у Полтавській духовній семінарії. З 1898 р. належав до таємної української семінарської громади. 1900 року Петлюра увійшов до керівного складу Революційної Української Партії (РУП), яка головною метою ставила державну самостійність України. На початку 1901 р. його було виключено з останнього класу вищих богословських курсів за вияв революційно-національних настроїв. Безпосередньою причиною виключення був інцидент у зв’язку із запрошенням до семінарії геніального українського композитора Миколи Лисенка.

Через труднощі у працевлаштуванні юний національно-політичний активіст Симон змушений був поїхати з рідного міста до Галичини. Відвідував лекції у таємному українському університеті у Львові, заробляючи на життя на різних роботах. З 1902 р. співпрацював у «Літературно-Науковому Віснику»: так розпочалася журналістська діяльність Симона Петлюри. Царська поліція взяла його на облік, вважаючи небезпечною для Російської Імперії особистістю. Під загрозою арешту восени 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де працював учителем і архівістом (упорядковував документи Кубанського Козацького Війська). У середині грудня 1903 р. був заарештований за активну діяльність у Чорноморській Вільній Громаді РУП у Катеринодарі і просидів у в’язниці близько трьох місяців.

Випущений «на поруки», Петлюра виїхав до Києва, а звідти восени 1904 р. – до Львова. У Львові він віддається партійній і журналістській праці. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський. Повернувшись після амністії наприкінці 1905 р. до Києва, Симон Петлюра ще раз їде до Львова на з’їзд галицької української соціал-демократії, де виступає від Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП), як стала називатися РУП.

У січні 1906 р. Петлюра виїхав до Петербурга для редагування партійного органу «Вільна Україна», але незабаром повернувся до Києва. У липні 1906 р. став секретарем Київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 – співредактором легального соціал-демократичного часопису «Слово». Увесь цей час він працює у різних українських часописах та журналах («Селянин», «Громадська Думка», «Україна»).

Наприкінці 1908 р. Петлюра виїхав до Петербурга для заробітку, працював там бухгалтером, але скоро переїхав до Москви. Там він одружився з Ольгою Більською, там же народилася його єдина донька Леся. У Москві Симон Петлюра брав участь у роботі нелегальних гуртків «Кобзар» і «Громада», співпрацював у журналі «Вільна Україна», редагував «Украинскую Жизнь» (1912—1917) – журнал про Україну й українців російською мовою для інформування росіян про українські справи.

Під час І Світової війни 1914—1918 рр. Симон Петлюра працював у «Союзі Земств і Міст», де він із 1916 по березень 1917 р. відповідав за допомогу військам, затим – заступником уповноваженого на Західному фронті. 1916 року видатний російський учений, академік Федір Корш дав яскраву, можна сказати, пророчу характеристику Петлюрі: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда. Але не вся. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – із породи вождів. Людина з того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського – така його доля».

Петлюра був одним із провідних діячів Української національно-демократичної революції 1917—1921 рр.: з березня 1917 р. – член Української Центральної Ради і голова Українського Військового Комітету Західного фронту в Мінську; з травня – голова Українського Генерального Військового Комітету, з червня – генеральний секретар військових справ, тобто перший Міністр оборони України у ХХ ст. У грудні 1917 р. на знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови Генерального Секретаріату (уряду) УНР, соціаліста Володимира Винниченка Петлюра пішов у відставку і виїхав на Лівобережну Україну.

У січні—лютому 1918 р. він сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України, що складався з червоних та чорних гайдамаків. У цей час діяльність Симона Петлюри була тісно пов’язана із Сумщиною. На території нинішньої Сумської області гайдамаки Петлюри вели боротьбу з ордами московсько-більшовицьких зайд. Вони брали і захищали Конотоп, Хутір-Михайлівський, Ворожбу, Суми, Ромен. Наприкінці січня 1918 р. Петлюра взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві: він особисто керував бойовими операціями для звільнення Києва від комуністів, здобув їхню цитадель – завод «Арсенал» – і зайняв центр міста. Але перемога була недовготривалою. Під Київ уже підступила червона орда Муравйова, і після завзятих, але нерівних боїв Українське Військо мусило відступити до Житомира.


Після Брестського мирного договору Симон Петлюра перший зі своїми частинами звільнив столицю УНР – Київ – 1 березня 1918 р. В період Гетьманату Павла Скоропадського (травень — грудень 1918 р.) Петлюра очолював Київське Губерніальне Земство і Всеукраїнський Союз Земств, організовував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського Союзу Земств у липні 1918 р. Петлюра був заарештований і майже 4 місяці перебував у в’язниці.

Під час повстання проти гетьманського режиму в листопаді 1918 р. Петлюра був звільнений із в’язниці і обраний до складу Директорії УНР. Одночасно він став Головним Отаманом Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став Головою Директорії УНР, отримавши практично повноваження глави держави і верховного головнокомандувача. Протягом 10 місяців він очолював збройну боротьбу українських об’єднань, армій УНР і УГА проти більшовиків, денікінців і махновців. На чолі об’єднаних Українських Збройних Сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.

Відсутність амуніції і медикаментів, хвороби (тиф), перехід УГА до Денікіна спричинили важку ситуацію. 1 грудня 1919 р. Армія УНР з Головним Отаманом С. Петлюрою і урядом опиняється у районі Любара – Чортория, оточена зусібіч ворогами (печально знаменитий «Чотирикутник смерті»). 5 грудня Петлюра виїхав у Варшаву для пошуку підтримки і союзників. За його ініціативою 22 квітня 1920 р. український і польський уряди підписали Варшавський договір про військовий союз для спільної боротьби проти більшовицької Росії. Внаслідок цього союзу Симон Петлюра ще раз вступив на чолі Українського Війська до звільненої столиці УНР 8 травня 1920 р. Але вже 10 червня Київ знову було залишено.

У листопаді 1920 р., після припинення воєнних дій між Польщею і Росією й упертої самотньої боротьби, Армія УНР з Головним Отаманом та урядом, не бажаючи капітулювати, перейшла Збруч і опинилась у таборах для інтернованих. 1-й етап Визвольних Змагань завершився трагічним для України результатом. Скінчилася збройна боротьба, але живою залишилась Українська Національна Ідея, що освітлювала шляхи подальших змагань за національне і соціальне визволення, за Українську Самостійну Соборну Державу.

Не припинив боротьби і Симон Петлюра, і боровся він до останнього подиху. Із-за кордону він підтримував зв’язки з Україною. З листопада 1920 р. він керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава). Він організував українську політичну еміграцію і під псевдонімами друкував статті в українській еміграційній пресі. 31 грудня 1923 р. Петлюра виїхав із Польщі до Будапешта, згодом – до Відня й Женеви.


У жовтні 1924 р. він оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки глави держави УНР в екзилі, тобто у вигнанні. Переїхавши до Парижу, Симон Петлюра й далі залишався символом боротьби за українську державну суверенність. Він залишився головним ворогом червоної Москви. Його невтомна діяльність призвела до того, що більшовики оголосили йому смертний вирок, який виконав агент ГПУ Самуїл Шварцбард 25 травня 1926 р. на вулиці Расін у Парижі. Похований С. Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі. Своєю смертю він обернувся на символ Української Національної Революції. Симон Петлюра – це символ українського вояка-героя, який боровся і загинув за вільну Україну. Недаремно його називають «українським Гарібальді».

Довгі десятиліття правда про це замовчувалась, а з Головного Отамана робили жахливого бандита. Петлюрівщина, петлюрівець – протягом багатьох десятиліть ці слова були на українській землі і лайкою, і вироком. Мінялися часи, системи, філософія, але правда залишилася незмінною, і ми сьогодні зобов’язані повернути її. В ім’я правди треба ствердити, що пророцтва академіка Корша якоюсь мірою здійснились. Так, Симон Петлюра справді став вождем Української Національної Революції як Голова Директорії УНР і Головний Отаман Військ УНР. Він став вождем у боротьбі тоді, коли інші втікали за кордон або переходили у ворожі табори, зрадивши Українську державу.

З безкомпромісних позицій Української Державності, Незалежності та Соборності Петлюра не сходив ні як публіцист, ні як політик, ані як військовий діяч. Як Голова Директорії УНР, Симон Петлюра був найпослідовнішим борцем за державу та сильну армію, людиною кришталево чесною, глибоко ліберальною, безкорисливою, гуманною, доброї волі, великої віри й енергії, щирим демократом, прихильником народоправності, як характеризував його соратник, полковник, командир корпусу Українських Січових Стрільців – гвардії Армії УНР – Євген Коновалець. Як Головний Отаман Військ УНР, Петлюра виявив себе добрим організатором і головнокомандувачем, що зумів зорганізувати під своїм проводом видатних і досвідчених військових діячів – майже 130 найкращих генералів та адміралів.

С. Петлюра чітко і прозорливо визначив шляхи, якими мали розвиватися українська нація й Українська державність. «Тільки національна, ні від кого незалежна Українська держава! Це ми ісповідуємо твердо і непохитно. За це ми боролися, боремося і боротимемось до краю», - такий політичний заповіт Великого Українця нащадкам, тобто нам із вами, дорогі українці. Його гасла, його ідеї є безперечно актуальними і на сьогоднішній день. Вшановуючи пам'ять Симона Петлюри, варто було б назвати одну з центральних вулиць нашого міста його славним іменем.

Він дивиться, майбутнє прозира,
Пильнує нас, жадає всім добра
Митець Кричевський – України Геній.
(Олекса Ющенко)

В колекціях Сумського та Лебединського художніх музеїв зберігаються сотні творів, об’єднаних особливим українським національним колоритом, величчю могутнього й волелюбного духу мистецької династії Кричевських. Лебединщина пишається не лише тим, що саме на цій землі народилися брати Василь і Федір Кричевські, а й тим, що в Лебединському художньому музеї експонується частина їхньої творчої спадщини. Брати Кричевські – визначні майстри вітчизняного мистецтва ХХ століття. Вони стояли біля витоків сучасного українського мистецтва, виховали цілу плеяду художників, вихідців із Національної Академії Мистецтв, яка визначається як школа Кричевських. Особливе місце посідає живопис одного з її засновників – Федора Кричевського.


Федір Григорович Кричевський (1879—1947) – видатний український художник-живописець і педагог, доктор мистецтвознавчих наук (з 1939 р.), Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940 р.). Народився він 10 (22) травня 1879 р. в місті Лебедині на Слобожанщині, в хаті діда по лінії матері Григорія Тоцького (вул. Щербакова, 10; хата згоріла під час Другої Світової війни, але садиба збереглася). Батько Федора служив у Лебединському повітовому земстві фельдшером. Батьки жили то в Лебедині, то у Ворожбі. Дитинство майбутнього художника минуло у Ворожбі, а також у навколишніх мальовничих селах Михайлівка і Межиріч. Отож хлопчик Федя уже змалечку знав побут і звичаї традиційного українського села.

У родині Кричевських було аж 8 дітей: найстарший – Василь, майбутній видатний український мистець, архітектор, маляр, графік і дизайнер, творець українського національного стилю в українському мистецтві – справив неабиякий вплив на творчість молодшого брата. Відмінно закінчивши навесні 1895 р. 4-річну церковно-парафіяльну школу у Ворожбі, юнак Федір мав намір і бажання вчитися далі малярству. І тут допоміг випадок. Гостюючи влітку 1895 р. в маєтку дідича (дрібного поміщика) Шапошникова в селі Межиріч, Федір показав йому свої малюнки й роботи з глини. Шапошников відразу високо оцінив видатні здібності юнака і в рекомендаційному листі попросив свого приятеля-мистця, директора Московського училища живопису, різьбярства і зодчества К. Савицького особисто переглянути роботи Федора.

І ось 16-річний юнак подався до Москви з листом Шапошникова до художника Савицького. Савицький також високо оцінив талант обдарованого юнака, і навесні 1896 р. допоміг йому вступити до Малярського відділу очолюваного ним училища. Навчався Федір у таких відомих російських мистців, як К. Савицький, Л. Пастернак, О. Архипов, В. Сєров.


У 1900 р., перебуваючи на батьківщині на канікулах, молодий художник написав портрет 10-річної сестри Марії. Ця робота відома під назвою «Дівчинка у блакитному» і є одним із найкращих ранніх творів мистця. Портрет виконаний в імпресіоністичній манері з яскравими сонячними відблисками. Художник майстерно передав схвильованість і водночас невимушеність дівчинки, зображеної на стежці в саду на тлі яскравих квітів у білому капелюшку та блакитній сукні. В руках вона тримає дві павиних пір’їни. У 1960 р. це полотно подарувала Лебединському художньому музею рідна сестра художника Марія Григорівна Абрамець – та сама портретована дівчинка. Це єдине полотно Федора Кричевського в колекції Лебединського музею, воно експонується в меморіальній залі «Мистецькі дивосвіти родини Кричевських», де репрезентована творчість усіх шістьох відомих мистців Кричевських.

За дипломну роботу «Ной із синами на винограднику» та за літні етюди Рада Московського училища живопису, різьбярства і зодчества ухвалила 7 травня 1901 р. надати Федорові Кричевському звання «Некласного художника». За свої праці він одержав також дві срібні медалі. По закінченні Московської мистецької школи Ф. Кричевський, побувши недовго в Полтаві, Ворожбі й Лебедині, подався в літню подорож по Україні. Він відвідав ті міста й села, де колись побував Тарас Шевченко, а також Сорочинці, Яготин, Михайлівку, Харків, Миргород, Переяслав, Київ, Чернігів…

В серпні 1902 р. Федір Кричевський відвідав Англію, де знайомився зі скарбами лондонських художніх музеїв. Навесні 1903 р. він вступив до Петербурзької Академії Мистецтв, до малярської майстерні І. Рєпіна. Його керівником був асистент Рєпіна художник Д. Кардовський – тонкий маляр і вимогливий педагог. Важкий клімат Петербурга позначився на здоров’ї Федора, він змушений був припинити заняття і повернувся в Україну, де багато працював на натурі, досліджував народний побут. Це позначилося на ранніх роботах художника і сприяло виробленню свого індивідуального стилю. Федір часто їздив до мальовничого села Шишаки на Полтавщині. Він пов’язав із ним усе своє подальше життя. Саме в Шишаках він знайомиться з пані Лідією Старицькою, і у нього починається зв'язок із нею, який тривав, з перервами, близько 8 років.

У 1907 р. Федір Кричевський наново вступає до Петербурзької Академії Мистецтв, на цей раз – до майстерні баталіста Ф. Рубо. За період навчання він працював у різних жанрах і техніках, зокрема захоплювався офортом. У 1908—1909 рр. працює з натури, вдосконалюючи рисунок і композицію. У його творчості знаходить вияв своєрідна яскравість колориту, самобутня форма і цікава композиція.


Ф. Г. Кричевський закінчив Академію Мистецтв 1910 року, виставивши на конкурс дві картини: «Поховання» та «Наречена». Рада Академії присвоїла йому звання «Художник» із правом викладати у середніх та вищих художніх навчальних закладах і надала закордонне відрядження на рік. Картина «Наречена» яскраво виявила індивідуальні особливості творчості художника і ніби стала своєрідною програмою всього його майбутнього творчого шляху… Зображуючи переддень традиційного весільного обряду, мистець показав поетичну своєрідність народних звичаїв, створив яскраві образи українських дівчат, сповнених краси, сили та здоров`я. …Неначе царівна, гордо виступає у весільному вбранні наречена. Звичайна сільська дівчина в оточенні таких же дівчат-дружок. Але скільки урочистості, скільки величавості в її поставі! Як коштовне каміння, виграє на ній гаптована квітами плахта і такого ж кольору весільна хустка, а біла сорочка та біла свитка символізують дівочу чистоту нареченої. Образи дівчат трактовано по-своєму, монументально, звучно, що свідчило про широкий художній кругозір мистця.

1911 року Ф. Кричевський виїхав у закордонну подорож, як стипендіат Академії, на цілий рік. Він побував у музеях Берліна, Відня, Парижа, Генуї, Рима, Флоренції, Туріна та Венеції. Особливе враження на художника справило мистецтво майстрів італійського Відродження (венеційський соковитий живопис, велич та краса форми). 1912 року він багато подорожує по Україні, вишукує та збирає старовинні й сучасні йому зразки українського селянського і ремісничого мистецтва, купує килими, плахти, вишивки, хустки, свитки, кожухи, кептарі, паски, навіть макітри, сулії, діжки. У творчості він прагне до декоративної звучності кольору, обмежує свою колірну гаму, підсилюючи виразність силуету, підкресленого контуром.


У 1913 р. Федір Кричевський приїздить до Києва і оселяється тут назавжди. Однією з його перлин є узагальнююче полотно «Три віки» («Три покоління», 1913, Сумський художній музей ім. Н. Х. Онацького), в якому розгортається філософськи осмислена тема швидкоплинності людського життя і скороминучості жіночої вроди. Прототипами стали жінки з родини відомого українського письменника і драматурга М. Старицького – господиня дому Лідія Яківна, її донька Галя та бабуся, яка працювала нянею у Старицьких. Природну красу жінок художник підкреслює яскравими хустками. У центрі – соковита краса Лідії Старицької, ліворуч – бабуся на тлі жовтогарячих кольорів осіннього листя, а юна Галя Старицька – ніби квітка серед первісної зелені, що з’являється на початку весни. Три жінки, написані крупним планом, - юна, у зрілому віці і в старості – то наче уособлення проникливої української народної пісні про літа молодії, яких доганяли на калиновім мості… Твір написаний у часи, коли Ф. Кричевський уже був відомим живописцем, майстром психологічного портрета, у мистецтві якого відбились як національні, так і європейські класичні традиції.

Навесні 1914 р. Ф. Кричевського Петербурзька Академія Мистецтв призначає на посаду викладача й директора Київського художнього училища. Фахівці-мистецтвознавці стверджують, що Федір Григорович був істинно народним художником. Протягом багатьох років у селі Шишаки, серед розкішної природи, у надзвичайно мальовничій місцевості знаходилася творча майстерня братів Василя і Федора Кричевських. Саме там було створено основну частину творчого доробку Федора Кричевського.


Бурхливі революційні події 1917—1921 рр. принесли багато змін. 5 грудня 1917 р. у столиці Української Народної Республіки Києві було відкрито перший художній вищий навчальний заклад – Українську Державну Академію Мистецтв. І першим її ректором було обрано Федора Кричевського. Всю свою енергію і весь свій організаційний хист він віддає справі налагодження праці Академії. Ф. Кричевський пробув ректором Академії один рік; по ньому став ректором Георгій Нарбут, якому довелося керувати нею в її найскрутніші часи. 1920 року Федір Григорович був знову обраний ректором і виконував ці обов’язки до перетворення Академії в Інститут пластичних мистецтв. Того ж року був обраний професором Київського архітектурного інституту.

20-ті роки ХХ ст. – це роки національного культурного відродження, українського Ренесансу. З реорганізацією Академії в Київський художній інститут (1922 р.) розпочалась нова сторінка в житті й творчості Федора Кричевського. Для нього це період великих творчих пошуків та експериментів (1922—1932). Він узявся творити нове мистецтво і досяг високої майстерності. Федір Григорович вивчає фреску, іконопис і станкову темперу. Увесь цей період знахідок завершує монументальний, філософічний триптих «Життя» (1925—1927) – найяскравіший зразок українського модернізму. Це історія дореволюційної селянської родини, передана метафоричною мовою. Це, безсумнівно, один із вершинних творів мистця, пройнятий глибоко гуманістичними почуттями і протестом проти темних, злих сил, що руйнують просте людське щастя. У ньому відкинено все буденне, повсякчасне, глибоко передано узагальнений образ людського життя. Його сила така, що герої триптиха здаються звільненими від усього буденного; вони – понадчасові, піднесені й очищені від усяких земних турбот, а їхні почуття – непорушні та вічні. То не ілюстрації з народного побуту, а три сфери буття: «Кохання», «Сім’я», «Повернення» - щастя, спокій і трагедія людини. Алегоричні образи – це свого роду театр масок, який виголошує водночас величні і прості думки. «Кохання» - спалах, щасливий дарунок Природи. «Сім’я» - ода матері й дитині. «Повернення» - трагедія безногого солдата-інваліда, горе його матері та батька. Такою є притча Кричевського про Людину.


Федір Григорович був високим, дужим, ставним чоловіком і героїв своїх полотен наділяв силою та вродою, підкресленим почуттям власної гідності. В цілому його творчість пройнята оптимізмом, утвердженням краси буття і людини. У 1926—1928 рр. він створює для Малого залу Всеукраїнської Академії Наук погрудні портрети Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Лисенка, І. Франка, Лесі Українки та інші. Мистець натхненно оспівує барвисті українські обряди («Свати», 1928), жінку-матір («Мати», 1929), дух героїки і відваги карпатських опришків («Довбуш», 1932, найбільший і наймонументальніший твір мистця).

У 1930-х рр. художник іде на компроміс із самим собою. У 1932—1933 рр. він працює в Харківському художньому інституті, а з 1934 р. – знову в Київському художньому інституті (на посаді проректора). Він зображує причепурену сучасність, обирає сентиментальні, солодкі сцени («Шахтарська любов», «Розповідь діда»), малює веселих, усміхнених доярок, щасливі обличчя. А тим часом суспільство переживає шалені сталінські масові репресії, сам Кричевський бачить страшний Голодомор 1932—1933 рр. В історії українського радянського мистецтва так званого «соціалістичного реалізму» найвищим досягненням пореволюційної творчості Федора Кричевського вважалася плакатна картина «Переможці Врангеля» (1934—1935). Справді, фактично вперше взявшись за відверто ідеологічний сюжет, майстер блискуче справився з ним. Тут було все, що відображало «пафос революційної боротьби за владу Рад»: мужні червоноармійці, які позують на тлі відбитого у білогвардійців танка та повержених ниць ворогів, червоний прапор, що майорить на півнеба.., але не було найголовнішого – душі самого мистця, який змушений був іти на компроміс із самим собою, аби відвернути тінь підозри в нелояльності до більшовицької влади. Проте майстер залишається майстром. 1937 року він експонується на виставці, яка називалася «Квітуча Україна».

Як істинно національний художник, Кричевський звертався у своїй творчості до образу Т. Шевченка і його поетичних героїв. До 125-річчя від дня народження поета мистець створив цикл картин про Катерину – героїню однойменної поеми Т. Шевченка (1937—1940): «Замріяна Катерина», «Катерина у відчаї», «Вигнання Катерини». Ці твори стали новим словом у мистецькій Шевченкіані. А для Кричевського – завершальним акордом його могутньої натхненної творчості.


У червні 1939 р. за мистецьку й педагогічну діяльність Найвища Атестаційна Комісія затвердила вчений ступінь доктора мистецтвознавчих наук Федорові Кричевському і його братові Василеві. Вони були першими в Україні, хто одержав цей вчений ступінь. А через рік, у травні 1940 р., обом братам уряд совєтської України надав звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР».

Німецько-совєтська війна застала Федора Кричевського в Західній Україні. Він побував на батьківщині Довбуша, в Коломиї, Станіславові, Яворові, Криворівні, Косові, в Кутах, Жаб`єму. Війна перервала цю подорож, і Федір Григорович повернувся до Києва. Він залишився на окуповані німцями території. Як засвідчують у спогадах його сучасники, він вважав, що війна швидко закінчиться, тож можна її «пересидіти на картоплі» в селі Шишаки. Лихоліття війни підірвали здоров’я мистця. Роки німецької окупації Кричевський перебув, хворий на печінку, в голодному й холодному, зруйнованому більшовиками Києві, а літні місяці, як завжди, у себе в Шишаках. Був головою Спілки Мистців України. Покидаючи восени 1943 р. Київ, німці вивезли шпиталь, де лежав тяжко хворий Кричевський. Доля закинуло його до Кенігсбергу, де він влаштувався креслярем на якомусь заводі. Наприкінці Другої Світової війни Федір Григорович намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд, в якому він їхав, не встиг відійти від Кенігсберга, через швидкий наступ Червоної армії.

Федір Кричевський, разом з іншими втікачами, потрапив у лабети «Смершу». Невідомо, як він перейшов ту катівню, які знущання й тортури витримав. Знаємо лише, що пробувши цілий рік у «Смерші», він пішки перейшов через Польщу і, хворий, добрався до Києва, де його ув’язнили. Зрештою випустили, але зовсім хворим. Його не пускають до власного помешкання в Києві, позбавляють наукового звання й титулу Заслуженого діяча мистецтв. Червона «охранка» виселила Федора Григоровича за межі столиці, у приміське селище Ірпінь, і тримала його там під пильним наглядом, не дозволяючи працювати.

Микита Хрущов обіцяв Кричевському помилування, якщо він намалює портрети його та Сталіна. Але Федір Григорович не відповів нічого на цю пропозицію. Він принципово не малював портретів «вождів» - не тільки Леніна, а й навіть самого «батька народів» Сталіна. Мистець зізнавався близьким друзям: «…малювати всяких там временщиків-фаворитів, пройдисвітів і мерзотників мені мій сан не дозволяє». Він ще пробує втілювати нові задуми, але сили танули… Його лебединою піснею стала картина «На новобудові. Рідна земля» (1947). Вірний собі, незламний духом, він прожив, по виході на волю, не більше року, і бідуючи, незважаючи на допомогу, яку отримував від своєї учениці Тетяни Яблонської, помер голодною смертю 30 липня 1947 р. Поневіряння за кордоном, хвороба і знущання на Батьківщині зробили своє. Совєтський режим знищив Федора Кричевського фізично й морально. Титан українського живопису відійшов у вічність, залишивши нащадкам нетлінні скарби свого гордого і красивого таланту. Творчість Мистця увійшла до золотого фонду української культури…

Прах Федора Кричевського був перепохований у Києві на Лук`янівському кладовищі аж у 1965 р. Сьогодні ім’я братів Кричевських відоме далеко поза межами України. До них, зрештою, прийшло визнання. На честь Ф. Кричевського названо вулиці в Києві та Лебедині. 1979 року 100-річний ювілей мистця відзначався у всьому світові під егідою ЮНЕСКО. Федір Григорович Кричевський, чий черговий ювілей ми відзначаємо в ці дні, заслуговує свого увічнення і в меморіальній дошці на садибі в Лебедині, де він народився.

Федір Кричевський був глибоко наповнений почуттям відповідальності за свій народ, перед Батьківщиною та прийдешніми поколіннями. Це була Людина чесна, вольова, рішуча, непідкупна, мужня, як і герої його епічно-монументальних полотен. Чудовий малювальник та темпераментний колорист, він мав природжене чуття пластичної форми. Кричевський досягав глибокого монументального розкриття ідейного задуму, поєднував декоративну звучність палітри з реалістичною формою, гострою лаконічною композицією, чітким малюнком. Він виховав цілу плеяду талановитих учнів. Серед них – А. Петрицький, В. Костецький, Г. Меліхов, Т. Яблонська.

Федір Кричевський яскраво і з любов’ю змальовував невимовну красу рідного краю, велич Слобожанщини і всієї України. І то було не випадково. Мистець був справжнім сином своєї Батьківщини і своїм непересічним талантом збагатив її культуру і мистецтво.

Як бачимо, обидва ювіляри-ровесники – Симон і Федір – були полум’яними патріотами своєї улюбленої Батьківщини – України. В їхніх особах ми втратили великого політика і військового діяча та великого мистця і культурного діяча України. Вічна їм Пам'ять!

Слава Україні!

В. КРАВЧЕНКО,
директор ЛМХМ ім. Б. К. Руднєва